Другий день почався для нас несподівано рано, десь пів на п’яту ранку нас збудив чудовий спів лісових птахів, і такий будильник супроводжував нас всі дні цієї і у всіх подальших подорожах гірським Кримом.

Проявивши силу волі і характеру, я та друже Сергій, пролежали ще до 6-00. Після чого, не гаючи часу, ми почали збори: я розпалював шайтан-вулкан «Шмель-2», Сергій готував продукти згідно меню. Остаточно зібрались і виїхали десь о пів на дев’яту. Маршрут пролягав територією Кримського природного заповіднику: долиною річки Кой-Су (Коса) до злиття з р. Альма де робили поворот на 170 градусів в напрямку Чучельського перевалу та Бабуган-Яйли. Спустившись головною дорогою кілометри зо3, звернули в урочище Міномет, де брала початок р. Кой-Су. Спуск, сухою ґрунтовою дорогою, був стрімкий та швидкий. Дорогою помились у невеликому струмку який,обабіч дороги водоспадом лив зі скелі. За кілька кілометрів проїхали перший брід, неглибокий, шириною пів метра. Наступний метрів за сто, вже кам’янистий і глибший. І пішли броди один за одним, стаючи ширшими та глибшими. Загалом звивиста дорога подарувала нам 8 чи 9 бродів. Передостаннім ми взагалі йшли річищем метрів 300,майже по коліно у воді, бо праворуч скеляметри зо три висотою, а ліворуч густі чагарники. Першаекстремальна подія, Сергій вирішив не йти, а проїхатися річкою, але сильний потік збив його – промокли трохи речі, добре що всі харчі в бляшанках, жодна нерозбилась. Цей перехід стає схожим не на велосипедний, а на сплав річкою.Дорогою минули кордон лісничого, на галявині натрапили на стару кінну грабарку для сіна, років мабуть 20-х минулого століття. Навкруги повно квітучої полуниці,оце сюди тижні за два потрапити, об’їлися б нею донесхочу.

Врешті дорога геть загубилась в траві та чагарниках, а може в річку знов пішла і ми не побачили. Відшукали якусь звірину стежинку, що веде до годівниці на узліссі. Галявина порита кабанами, скрізь послід великих копитних. Нарешті вийшли чи то на дорогу, чи то висохле русло струмка. Їдемо ним, бачимо сліди корів і людей, значить усе-таки дорога.Знов тупик. Річка і обрив берега метри два. Йдемо в розвідку. Дно ріки замулене, берега зависокі і осипаються. Метрів за 200, на протилежному березі за деревами, видніється дорога, але як туди добратись?Змушені йти річищем вздовж берега. Нам що, ми ж«реальні кабани», перші 50 метрів – гребемобагно, 100 м – грузнемо в мулі по щиколотки, 150 – усе глибше і глибше грузнемо в багні, бруд налипає на колеса, далі йти неможливо. Але протилежний берег вже нижче, ми опинились перед останнім бродом – завширшки метри три, в пояс глибиною та обривистим протилежним берегом в метр заввишки над рівнем води. Я видерся на верх, а Сергій, як більш міцний парубок, підносив та подавав почергово баули та ровери. Ізвеличезними зусиллями витягаємо на берегнаш скарб, весь заліплений мулом і глиною. Вирахували наше місце розташування і маршрут – ми пройшли територією Альмінского лісництва, уздовж південного схилу хребта Абдуга.

Перед нами вже вкатана дорога,вище злиття р. Коса та Альма, неподалік від кордону Сосновий. Вона і понесла нас в бік Бабугана. Шлях стелився крізь чисте повітрясеред затишного лісу, лише два не глибоких броди, тому час минав швидко. Проминули кордон Зелений Гай. Дорога стелиться поміж хребтами Церковний (праворуч) і Ускуларський (ліворуч). Сутеніє, попереду кордон – Зуброва галявина. Вирішили заночувати неподалік. Наближався вечір, неподалік побачили невелику рівну місцину, шукати щось інше ми не стали і вирішили тихенько там стати табором. Тільки но ми розклали невеликуватру, щоб обсушити речіта приготували на ньому вечерю, як з кущів вигулькнув лісничий. Вигляд його був сповнений рішучості наговорити нам багато слів, повчальних та не дуже. Але побачивши в руках товариша ніж з лезом 20 см., в стилі Рембо, яким він сало нарізав, а в моїх, невеличку сокирку, бо я щойно чергову гілку рубонув – обличчя раптом стало привітним та усміхненим, промова звелась до “здесь не положено, тут низзя, нарушаем, погасите” і т.д. і т.п. Ми не сперечаємось, чемно погоджуємось з його тезами про “не положено, нарушаем”, але наполягаємо, що іншого виходу у нас нема,багаття на піску та обкопане, іскор не дає, все навколо вологе, тому загасимо як поїмо та просушимо речі і заберемось звідти. Він поміркував що з нас нічого не візьмеш і пішов геть. Порадившись, ми ще пів години посушились та приготували вечерю, засипали ґрунтом вогнище і вже в напливаючих сутінках поїхали шукати нове місце де стати. Від’їхавши може метрів з п’ятсот назад, знайшли на схилі гори більш-менш рівне місце інавпомацки поставили намет.(Ліхтарик із собою треба брати, бо робити щось у темряві кепсько!!!). Рівним воно виявилось лише в нашій уяві, всю ніч ми періодично сповзали в кінець намету і доводилось,звиваючись як гусінь, повзти вгору щоб випростатись. До цього ще й вночі щось вешталось навколо намету та в далечині дивно гавкало (схоже то лисиці). Сон був вкрай неспокійним, хоча як не дивно, на ранок ми почувались бадьоро, а навколо намету вся земля була перерита кабанами.

День третій. 6:00 прокинулись, швиденько поснідали консервами, зробили профілактику велосипедам. 7:40 – ми не знали які підступні наміри розробляв служитель флори і фауни, але щось спонукало обійти, через лісом відтинок дороги повз його будинок. Про те, хвилин за сорок блукань корчами, ярами, завалами – здоровий глузд взяв гору і ми пішли на дорогу. Коли розсунули гілки останнього куща, ми вийшли ледь не в хвіртку садиби єгеря. Чи то наше нахабство і підступний замисел його налякав, чи ми в дідька нікому не потрібні були  – але без жодних перепон поїхали далі. І якого лисого, ми тими корчами лазили??? Дорога стелеться серпантином, увесь час підйом. Близько 11:00 виїхали до кордону Діброва І, далі Діброва II – висота 1145 м над рівнем моря. Води було скрізь вдосталь, що правда джерело знайшли лише одне, а решту води набирали з струмків які місцями стікали з схилів вздовж дороги, не переймаючись що з нею може бути щось не так. І нічого – живі, здорові (можливо). Біля самої вершини гори Чучель виїхали на галявинку, чудовий, неперевершений краєвид: вдалечині хребет Бабуган-Яйла і гора Роман-Кош, де на схилах місцями ще лежить сніг, внизу під нами, пухнастий зелений лісовий килим, чисте гірське повітря, синє небо над головою і щось подібне до північного сяйва (шкода що фотографія повною мірою не відобразить цю красу). На черговому перепочинку з фотосесією, кожен спіймав на собі по три кліщі, добре що вони не встигли залізти в шкіру. Почався спуск до Чучельського перевалу, від нього ще більш стрімкий спуск в напрямку підніжжя г. Роман-Кош і Ялти. О 12:40 – виїхали на дорогу що веде від Алуштинської траси до Ялти, так зване Романівське шосе, найвисокогірніша дорога в Україні з асфальтовим покриттям, і зробили привал на обід. Приголомшливий вид на гори сприяв гарному апетиту, далі навіть їхати якось не було бажання. Уся природа, вся навколишня обстановка сприяла травленню і доброму відпочинку. Але нас кличе у мандри дорога і шлях полинув далі рівненьким асфальтом, їхали комфортно, не поспішаючи. Виїхали до витоків ріки Кача, умилися, набрали води. 15:20 – і от ми попід найвищою точкою Кримських гір – г. Роман-Кош – 1545,3 м. До вершини, навпростець схилом кілометра півтора. Проїхавши ще близько 4-5 км вирішили піднятись на найближчий хребет, розвідати обстановку, озирнутися навкруги. Це був перевал Гурзуфска сідловина. Ми йшли схилом гори, по килиму з підсніжників та крокусів. Тут влаштували нараду як краще їхати: асфальтом котити, повз Гурзуфську та Нікитську яйли через Масандру до Ялти або навпростець, видертись крутим схилом на сідловину та лісом спускатись в Гурзуф на Ялтинську трасу. Оскільки нам бракувало пригод, вирішили лізти в гору і далі лісом. Трохи попрівши, випхались на перешийок на досить гарно вкатану колію. З вершини відкривався чудовий вид на Ялтинський заповідник, Ведмідь гору, море. Вирішили їхати через заповідник. Це було щось !!!! Справжній гірський фрірайд на завантажених роверах із стертими гальмівними колодками, адреналіну повні штани. Круті кам’янисті спуски чергувалися довгими швидкісними ділянками лісової дороги. Не маючи відповідних навичок та досвіду – кожен з нас двічі перелетів через кермо на спусках. Дух захоплює. Вражень на все життя. Добре що все минулося, але саме через такі моменти мене мабуть і вразила велозалежність вкупі з велотуризмом. Виїхали з лісу на звалищі будівельних відходів в с. Краснокам’янка. О 17:30 були в місті, на пляжі. Вирішили скупатися в морі. Вода досить освіжаюча – мабуть 15 градусів. Відпочивальники дивились на двох диваків з подивом, окрім нас у воді нікого не було. Поки вирішували де розташувати табір, насувались сутінки. До місця нічлігу, стару частину Ялтинської дороги, яка йде в ста метрах паралельно трасі, приїхали близько 20-00, по трасі, в темряві, у світлі фар проїжджаючих машин. Знову намет ставили навпомацки. (Ліхтарик із собою треба брати!!! Друге нагадування). Пізніше пошкодувавши про це, бо після гірського спокою, шум від траси дратував і заважав спати. Треба було прямо на пляжі і ночувати. Що ж, досвід дорогого вартує.

День четвертий 6-10 Підйом, сніданок, неквапливі збори. До обіду нічим визначним не запам’ятався. Асфальт траси був рівним та майже весь час на спуск. Єдина неприємність – дуже вузька обочина з глибоким водостоком, машини проїжджали дуже швидко і близько до нас, тримаючи наші нерви в напрузі. Згодом ми звісно звикли до такого стану речей, але цей перший раз був лячним. В Ялту в’їхали приблизно об 11 годині. У місті купили відсутні речі (ліхтарик, велоаптечку). Обід у їдальні – 13,50 грн., плов був не дуже свіжий, залишок дня шлунки бунтували, вихлопний колектор працював на всю потужність. 12-00 – рушили в бік Виноградного до плато Ай-Петрі і далі в напрямку Великого Кримського каньйону.

13:00 – підйом

14:00 – підйом – прямі участки їдемо, круті повороти проходимо пішки, набрав води з якогось струмка

15:00 – підйом – вирішили зрізати поворот, пішли навпростець лісом, втомились ще більше

16:00 – підйом

17:00 – підйом

18:00 – підйом

18:30 – відмучились 18 км, ноги трусяться, відмовляються пересуватись, тому закидаємо в топку сало з хлібом – нічого смачніше у світі немає.

19:00 – підйом

20:01 проїхали Ай-Петрінський аварійно-рятувальний пост і ми на плато Ай-Петрі. Ті нещасні 25 кілометрів серпантину до плато ми долали більше шести годин. Їдемо трасою в бік Бахчисараю, через усе плато. Дивовижний захід сонця.

Доїхавши до початку спуску, позначеного дорожнім знаком. Вирішили все ж замінити гальмівні колодки. На цю процедуру витратили багато часу, бо сонце вже ховалось за пасмо гір і насувались сутінки. Перші хвилин двадцять спуску були при світлі, поки не в’їхали під покрив лісу і раптово нас не накрила суцільна темрява. Орієнтиром краю дороги нам слугували нещодавно побілені вапном стовбури дерев та стовпчики праворуч, вздовж урвища. Куплений дешевий китайський ліхтарик, світить дуже погано. Якщо на вершині дорога була рівна, чим нижче тим більше вибоїн, у темряві постійно потрапляємо в них, як би не вилетіти із сідла і з дороги в прірву. Але швидкість все одно тримаємо високу, близько – 15-20 км/год. Через те що, в горах, з північної сторони вночі холодніше ніж з південної, треба спуститися нижче. Дуже мерзнуть пальці рук. Аж ось ліхтарик світить усе тьмяніше і тьмяніше. Ловлячи, периферичним зором, білі смуги дерев та вдивляючись в пітьму попереду, стиснувши кермо руками, а сідло велосипеда – «булками», ми наскільки можливо швидко летіли дорогою. В який момент нас наздогнав та випередив “Жигуль” і певний час ми тримались за ним, орієнтуючись на світло фар та стоп сигналів, але він досить швидко відірвався і його поглинула пітьма. Зупиняюся, далі їхати неможливо, темно. Врешті ми втомились і десь між гір звернули в ліс, на звук річки, яка протікала десь там. В суцільній темряві поставили намет, навіть на годинник не дивились, полягали спати. В цю ніч засвоїли черговий урок: не ставити намет близько біля стрімких гірських річок – шумно, висока вологість і відповідно холодно.

День п’ятий На ранок п’ятого дня сон стрімко пішов, як вода річки Аузун-Узень Великого Кримського каньйону, на березі якої ми спали. Своє місцезнаходження ми встановили за допомогою стародавніх методів орієнтування – за напрямком росту шару моху, який виріс на стовпі з інформаційним вказівником “Великий Кримський каньйон”. Щоб не втрачати часу, вирішили нічого не готувати та швиденько піднятись до «ванни молодості» в цьому каньйоні. Скажу вам це ще та халепа – тягати навантажені ровери гірськими стежками, через валуни і повалені дерева. Кинули ми їх на пів дорозі та до ванни дійшли порожнем. Моє натхнення стрибнути в купель та омолодитись, миттю пропало щойно я зайшов у воду по коліно. В мені все заціпеніло, всі органи закоцюбли, тож обмежився лише вмиванням. Хоча мій камрад все ж поліз туди, не знаю чи помолодів, але змерз добряче і в найближчому генделі відігрівався чаркою бренді. Повернувшись на місце ночівлі все ж приготували сніданок та продовжили спуск з гір. В Соколиному докупили води, пива та зігрівальної рідини. Асфальтованою дорогою, через Аромат, Голубинку та Новоульянівку доїхали до Куйбишевського водосховища де зупинились на обід. Трохи перепочивши ґрунтовками рушили в напрямку печерного міста Мангуп-Кале. Повільно піднімаючись дорогою з крутим схилом та кам’янистою сипухою, почувся якийсь дивний шум і, на всяк випадок, ми змістились на край дороги. І тут з-за кущів, на шаленій швидкості, на нас вилітають велосипедисти – один, другий, третій. Четвертий рухався повільніше, тож встиг поспілкуватись – це група фрірайдерів, на чолі з E.Nотом, вони тут по горах катають “радіалки” від Куйбишева.

Спустившись з тої гори, виїхали до підніжжя Мангупа, але пропустили потрібний поворот і об’їхали гору, на якій він знаходиться, майже всю. Їдемо уздовж поля, путівцем, на подив дуже рівному. Швидко проїхавши кілька кілометрів рівненькою польовою дорогою, під’їхали до караван-сарая (по нашому приватний готель) – «У Айші». Спокусившись тим що тут пропонували страви справжньої кримськотатарської кухні,замовили:лагман з гострим соусом лазджан, манти та чібереки. Тут, у глибинці Криму ці страви виявились набагато смачніші ніж я куштував у Судаку, Алушті, Сімферополі чи Ялті. Витратили по 12 грн. з кожного.

Після трапези спитали дозволу щоб біля невеличкого ставочка неподалік поставити намет або інше спокійне місце, яке вона порекомендує, але господиня запропонувала таку низьку ціну за кімнату та душ, що ніч вирішили провести в комфорті.

Шостий день Прокинулись о 7:00. Відразу одяглися і пішки піднялись на плато до залишків старовинного міста-фортеці Мангуп, столиці греко-готського князівства Феодоро. Та частина городища, яку ми оглядали, неподалік залишків палацу, складається з кількох видовбаних, на краю скелі, «однокімнатних» печер, деякі навіть з балконами – це печерні каземати мали оборонне призначення. З плато відкривались приголомшливі краєвиди кримської природи. Про те, нас чекала попереду наступна старожитність – печерне місто Ескі-Кермен. О 13:00 спустилися вниз. Знов замовили смачний лагман і манти. О 14:00 рушили далі – повз селища Залісне і Червоний Мак. Праворуч г. Кая-баш. 15-00 під’їхали до входу на територію комплексу, квиток – 2 грн. (Приватний підприємець взяв в оренду комплекс та доглядає його: підтримує чистоту, знищує графіті на стінах печер). Залишили ровери під нагляд – 1 грн. Для відновлення сил і водно-сольового балансу, прийняли по 100 гр. ліків – червоне сухе на смородині.

На огляд печер Эски-Кермена витратили 2,5 години. Ескі-Кермен (Стара фортеця) ще більш старіше ніж Мангуп-Кале. Знайшли там дворівневі та навіть трирівневу печеру з осадним колодязем глибиною біля 50 метрів. Повернувшись до роверів, зміцнили сили додатковими 100 гр. десертного на мигдалі і ще 1 л із собою.

18:00 – рушили до Мекензієвих гір. Дорога яка пролягає полем була погана, у лісі ще гірша – розбита вантажівками які здійснюють лісозаготівлі, суцільне глиняне місиво. Грязюка налипає на колеса величезними грудками, забивається у вилку і гальма, ровер поважчав у півтори рази. Не дивно що німці так довго не могли захопити Севастополь, вони довго долали дорогу до нього. Виїхали до облаштованої туристичної стоянки та лісництва. Лісничий провів серед нас емоційно забарвлену роз’яснювальну роботу на тему: «Правила відвідування лісів Криму та організація туристичних маршрутів», погрожував міліцію викликати – мабуть на бакшиш натякав. Ми невимушено прикинулись «твоя моя не понімай» та поїхали собі далі. Путівцем виїхали на трасу, в районі «Сахарная головка». Тут починається спуск в бік Інкерману – 3 км ду-у-у-у-же крутого спуску по відмінному асфальту і майже повній відсутності машин. Цей спуск був ще більш захоплюючий ніж раніше. Цілком відпустили гальма. Швидкість мабуть під 60 км/г – я вперше в житті так швидко їхав ровером. Ми летимо вниз мов на крилах, попутній вітер аж свистить в шприхах!!!

Вискочили на шосе Т-2710, у сутінках під’їхали до дорожньої розв’язки – Ялтинське кільце на перехресті трас – Е-105 і М-18, біля сел. Сапунгорський.

Останній ривок, траса Т-2706, штурмуємо Севастополь. Темрява, фари зустрічних машин засліплюють, попутні летять наче божевільні, а дорога піднімається в гору. З останніх сил крутимо педалі. Через кожні 500 метром зупиняємося перепочити, а рушати все важче і важче, ноги відмовляють. Нарешті спуск. Зупинка 7-й кілометр. Проходимо околицею міста і нарешті товариш дає сигнал. Кінець шляху, зупиняємося на 5-м кілометрі.

Усе, кінцевий пункт нашого маршруту !!!

День сьомий і частину восьмого присвятили культурній програмі: оглянули місто, частину експозиції музею військово-морського флоту, відвідали Херсонес, набережну, побачили всім відому консервну банку під назвою – крейсер «мясКва» – який зараз став чудовою домівкою для риб.

Прикро що вже треба їхати. Але нічого, ми ще повернемось.

Кінець.

Ні, не кінець, а початок нашого багатосерійного серіалу вело-туристичних мандрів.