VІ Кримський похід
2009 року

     У попередніх походах Кримом ми не охоплювали Кримські яйли (альпійські луки Кримських гір) тому в березні 2009 ми вирішили проїхати частину з них. Маршрут прокладено наступним чином: Симферополь – Білогірськ – Красносьоловка – Карабі яйла – Тирке яйла – Демірджі яйла – Бабуган-Яйла – Гурзуфська яйла – Нікітська яйла – Ялтинська яйла – Ай-Петрінська яйла – Севастополь.

Учасники походу

  1. Сергій – керівник, завгосп, кухар, фотограф.
  2. Олександр (автор) – штурман, помічник завгоспу, помічник кухаря, літописець, механік.

       День перший. Початок

       26 квітня 2009 року о 4:20 ранку ми прибули на вокзал у Сімферополь. Години півтори збирали до купи ровери, речі та власні організми після нічного святкування початку подорожі. Та не встигли від’їхати від вокзалу кількох кварталів, як місто накрила шалена громовиця із градом. Про те, за пів години, все вщухло і коли ми виїхали за межі міста, дорога вже була суха. Важкі навантаження на організм, в силу нездорового способу життя, давались взнаки: Сергій двічі ледь не заснув за кермом і мене теж “розгрібало” на повну – тому 49 кілометрів до Білогорська ми їхали чотири години. Ще 19 кілометрів через Красносьоловку до туристичної стоянки Нижній Кок-Асан зайняли години півтори. Тут нас знову наздоганяє злива, яка цього разу тривала із годину. За нашою традицією, оскільки в гори ми приходимо гостями, принесли в жертву гірському духу шкалик коньяку і цукерку. Від дощу заховались під навісом, на столі приготували обід, гарно попоїли і спостерігали за навколишньою обстановкою. А вона була цікавою. До стоянки під’їхало два здорових автобуси, з них висадилось десятка зо три людей з величезними наплічниками на спинах і під зливою, рядочком, рушили в гори. Перспектива місити глину важкими роверами нас не радувала, тому по закінченню дощу поставили намет на спеціальному майданчику з навісом і близько четвертої вечора лягли відпочивати. До ранку дощ пройшов принаймні ще двічі, тому ми не шкодували такому ранньому біваку.

        Відстань 68,5 км., макс. швид – 54,87 км/год.

       День другий. 

       О п’ятій ранку нас збудив голосний спів птахів. Після зборів та сніданку, о 9:30 рушили в напрямку до пер. Алакат-Богаз. Маршрут, кілометрів 6, майже повністю пішохідний: круті підйоми з глинистим ґрунтом вкритий мокрим листям. Пхаючи ровери на гору ми добряче втомились і через це пішли незапланованим маршрутом. Стежка якою йшли постійно була перегороджена стовбурами упавших дерев, місцями вона зруйнована зсувами породи і нам доводилось докласти чимало сил пройти її. І врешті ми зупинились перед скельною стіною заввишки метрів 6 з кількома уступами. Що ж, доведеться долати чергову першкоду – мда-а-а, коротка дорога вона така, непередбачувана. Але спершу треба підживити організми калоріями , настав час обідньої перерви.

      Занісши по черзі ровери та баули на скелю, на верху не знайшли і натяку на стежку яка привела нас сюди. Але двох молодих козаків такі дрібниці не спантеличать. Визначивши приблизно азимут місцезнаходження перевалу, рушили до нього – навпростець, схилами букового лісу, іноді килим опалого листя до осі каретки ставав. Метрів за п’ятсот вийшли на дорогу біля гори Шуври-Кая та здолавши останній підйом, о 14:30, ми опинились на перевалі Каллістон (ну трохи промахнулись, ми все одно планували сюди прийти). Тобто 6 кілометрів ми плентались 5 годин! Оце швидкість! На перевалі кам’яний тур з табличкою про загиблого у 1985 році інструктора Махлаєва (здається вбитий блискавкою). В турі, під камінчиком, залишили туристичну записку. Після фотографувань, пішли на спуск з перевалу і взяли напрямок на перевал Балабан-Капу (Великі Ворота). Про те, небо затягла сильна хмарність з ознаками можливої зливи з грозою, і дослухавши здорового глузду, що ночувати на плато в дощ чи сильний туман не дуже приємно, о 15:30 зупинитись неподалік дороги яка прямувала на перевал Тирхалу-Богаз (Малі Ворота). Близько 21:00 пройшов несильний але затяжний дощ.

        Пройдено за день близько 10 км. 430 м., середня швидкість 1,5 км/год.

      День третій.

      Побудка о 5:00 знов пройшла під спів птахів. Роботи по табору тривали до 8:00 і ось знову рушаємо в дорогу. Кілька коротких але крутих підйомів та о 9:09 ми у джерела Суук-Су на турстоянці Чигенітра. Тут нам відрилась епічна картина-натюрморт: на гілки дерев настромлені з десяток мокрих буханців чорного хліба, на землі купками акуратно розкладені картопля, солодкий перець, цибуля, кілограмових пакетів цукру штук десять, гречки та рису штук 20, що там ще було вже не пам’ятаю. Логіка підказує що це той загін туристів лишив, який ми бачили в перший день, не подужали пішохідники тягти той вантаж на гору. Нам на двох, цього добра, вистачило б місяці на три. Але наше кредо: “Не ти клав, не тобі брати” – не торкнувши жодного наїдку, рушили далі. Відїхавши кілометри з півтора почули звук авто, і згодом побачили “буханку” яка під’їхала до стоянки, мабуть забирати продукти. Ось ми дійшли до колії яка веде до перевалу Балабан-Капу (Великі Ворота). Перші метрів 200 були мабуть з нахилом не менше 50 градусів, далі стало пологіше, не більше 30 градусів, але колія місцями була глибиною по коліно. Ривками, з перепочинками але о 12-55 ми вийшли на Карабі-Яйлу. І дорога повела нас до краю плато. І тут почались містичні події. Я порушив наше правило “Не ти клав, не тобі брати” – вітер приніс мені під ноги 10 гривень. Так це ж літр пива, подумав я і забрав ті гроші в кишеню. До цього часу погода була просто чудова – сонце сяяло, теплий вітерець обдував, все йшло чудово. Але, як я взяв ту десятку, за годину, налетів шквальний вітер, нагнав хмари і почалась шалена гроза, злива з градом розміром з горох, грім гупав над головами ледь не кожну хвилину. Поклавши ровери на землю ми відійшли від них подалі і присіли на схилі найближчої карстової западини. Гроза шаленіла хвилин п’ятнадцять. Розвиднилось і ми рушили далі, не встигли проїхати і кілометра аж знов: грім, град, злива! Знову хвилин за 15 стихло. І тут мені спадає на думку що може я забрав гроші які належать господарю гори і він гнівається на мене, попереджає щоб віддав. Але жадібність за літром пива бере гору – десятка моя. Ми рушаємо далі і за півгодини третя хвиля грози з громом. Тут я вже кажу собі – біс із тим пивом, віддай господарю його гроші і поклав їх під камінчик. І після цього небо вияснилось, лише невеликий теплий дощик хвилин з десять покропив нас (забігаючи наперед скажу що до кінця подорожі негода більше не заставала нас). Доїхавши до гори Кара-Тау наздогнали частину тих пішохідників, але їх було набагато менше ніж вийшли на маршрут. Далі спустились на турстоянку Східний Суат та о 18-20 стали табором. Після всіх бівачних справ, відбій дано о 21-00.

       Пройдена за день відстань 22 км 680 м.

      День четвертий

     Поки дощів на обрії не спостерігалось, повставали о 5 ранку та ще й місцеве птаство не давало спати своїм чарівним співом. З стоянки рушили в напрямку Тирке-Яйла та її вершини – Стіл-гори. Пішохідною стежкою проїхали кілометри 2 до лісової дороги, піднялись ближче до схилів гори та першою ліпшою стежкою почали підйом на яйлу. Ухил стежки був не менше 45 градусів, тому знов довелось окремо заносити речі та ровери. Можливо там була легша дорога, але ця була коротша . Добряче упрівши, ми нарешті опинились на плато і піднялись на вершину Стол-гори – 1240 м. н.р.м. Після чого проїхали всю Тирке-яйлу, плавно перейшли на Демерджі-Яйлу проїхавши її ближче до південного краю, на гору Північний Демерджі вирішили не підніматись через обмеженість часу подорожі. Нам пощастило, що тут дощі були досить давно, глиниста дорога та узбіччя висохли, лише калюжі в дуже глибоких коліях дороги заважали їхати, тож навіть тут доводилось штовхати ровер пішки. Для підйому на Південний Демерджі треба було спуститись у сідловину. Тут нам зустрілись “джипери”, які власне і утворили глибочезні колії на ґрунтових шляхах. Відпочивши на сідловині порахували, що через дощі та складний маршрут, втрачено багато часу що не дозволяє нам виконати заплановану нитку маршруту. Тому ми залишили південний Демерджі на наступний раз і почали спуск до траси Симферополь-Алушта. З лісу виїхали в районі руїн фортеці Фуна. Через селище Лаванда виїхали на трасу і над вечір приїхали у Професорський куток Алушти. Щоб краще відпочити, винайняли, у знайомого чоловіка, кімнату і за кількома пляшками, кримського червоного напівсолодкого, завершили цей складний день.

День п’ятий

Остання, четверта, пляшка червоного напівсолодкого, була зайва. Хоч ми і прокинулись о 5-15 але лікувальний процес і збори затяглись до 11:00. Тому подальший шлях асфальтованою дорогою до с. Виноградне був складніше за всі попередні дні разом узяті. Від Виноградного пішли вгору, в напрямку яйли, де місцем ночівлі визначили джерело Ак-Чокрак та турстоянку Кленова бесідка. Дорога була гарна: утрамбований машинами лісовий грунт дозволяв не напружуючись іти та котити ровери без надзусиль. Для мандрівників без досвіду, на роздоріжжі в районі гори Сераус (628 м), є надзвичайно красномовний вказівник щодо напрямку руху на Бабуган-Яйлу (див. фото), не заблукаєш. Приблизно о восьмій вечора ми дістались нашої стоянки. Ставити табір, готувати вечерю та сушити речі довелось у цілковитій темряві, яку ледь-ледь порушувало полум’я нашого маленького багаття. Заряд батарейок велофар, про всяк випадок, ми економили. Приблизна пройдена за пів дня відстань – 15 км.

             День шостий

     Оскільки відставання від графіку руху було значне, для надолуження втраченого часу, повставали о шостій і нашвидкоруч поснідавши, о 7:30 вирушили в дорогу. Треба було знайти шлях який прямує на Бабуган-Яйлу. Проїхавши приблизно 4 км та виштовхали ровери на черговий невеликий підйом, ми опинились на широкій галявині. Колія, якою йшли закінчилась, праворуч та попереду непролазні кущі, ліворуч, в кінці галявини, на верх плато прямувало щось по чому можна пройти. Видно було, по цьому щось, колись пересувалась важка техніка, але ухил цього напрямку був не менше 60 градусів. По обидві сторони були забетоновані великі кубічні форми з потужними металевими кріпленнями. Вже після подорожі встановили що це була нитка газопроводу, а бетонні конструкції слугували щоб канати утримували бульдозери, які сталевим кігтем рили траншею для труб. Вертатись і шукати інший шлях не було бажання. Добре що наші велобаули були з лямками для перенесення. Навіть котити велосипеди було неможливо, тому тактика сходження була проста: заносимо на плечах баули на 15-20 метрів, спускаємось і підносимо до речей велосипеди. І так разів з десять. Подолавши найкрутішу частину , стало легше: можна нести баул і вести ровер поруч, не треба бігати взад – вперед. Минуло мабуть години дві з початку підйому і ось ми виповзли безпосередньо на плато. По карті порахували – на 500 метрів пройденого шляху набір висоти 250 м.

       Вершина плато оповита легкими хмарами, а для нас це достатньо густий туман. І хоча за календарем травень, час від часу на дорозі трапляються “язики” снігу. Із наближенням до вершини Роман-Кош, вітер повільно відганяє хмари вглиб півострова. За нашою традицією, на всіх значних висотах піднімати державний прапор, розгортаю жовто-блакитне знамено.

        Надалі спускаємось у Гурзуфську сідловину і спускаємось на Романівске шосе. Проїхали Гурзуфську яйлу, трохи зачепили Никитську. За браком часу до “Альтанки вітрів” не їхали, а як скоріш рухались на Ялтинську яйлу щоб знайти місце ночівлі десь серед дерев, бо посилювався вітер з боку моря.

      День сьомий

    Вночі з моря дув сильний вітер та пройшла короткочасна злива. За нашими відчуттями температура опустилась десь до +5 і ми трохи примерзли. Вранці вітер послабшав, хмари розійшлись і нам засяяло сонце. Тож скориставшись нагодою, розвішали та розклали, для просушування, всі речі. Поснідавши гарячим і погрівшись в сонячних променях, рушили в дорогу. Дорога Ялтинською яйлою була проста: без роз’їжджених колій, без значних підйомів та спусків, тож ми їхали відносно швидко, зважаючи на помірний боковий вітер. Дорогою зустрівся цікавий об’єкт: кам’яна стіна, заввишки з метр. Ми подумали що це залишки оборонних споруд середньовічної фортифікації, але вже вдома з’ясували – це “стіна Конраді” – снігозатримувальна споруда. Була збудована у 1908—1910 роках, перпендикулярно напрямку переважних вітрів на яйлі, що простягнулася на кілометри відразу через дві яйли – Ялтинську і Ай-Петринську. На Ай-Петринську яйлу ми виїхали в районі турбази Кічкіне, де пообідали в кафе з татарською кухнею. Підрахували час який нам залишався до завтрашнього ранкового потяга: з’ясувалось що Ай-петринську яйлу і наступний запланований шлях грунтами до Севастополя ми не встигнемо проїхати, тому запедалили по асфальту. Серпантином до Соколиного і далі до станції Сірень з якої електропоїздом дістались, надвечір, Севастополя. Денний пройдений маршрут склав 67 км.

       На цьому наш похід 2009 року завершився, але….. Далі буде …

P.S.

     День восьмий. Севастополь та дорога додому 

  Ранок на дачі борода Сергія зустрів нас уже не гірським туманом чи поривчастим вітром з яйли, а теплим морським бризом та лагідним міським сонцем. Після кількох днів крутих підйомів, виснажливого таскання баулів і снігових «язиків» під Роман-Кошем, опинитися на рівному міському асфальті було справжнім подарунком для наших замордованих ніг.

   Потяг додому чекав лише ввечері, тож ми влаштували собі класичну культурну програму. Поки Сергій  вишукував найкращі ракурси біля Пам’ятника затопленим кораблям, я з задоволенням тестував стійкість нашої форми на тлі колони з орлом, площі Нахімова та монументального обеліска «Багнет і вітрило». Прогулялися Графською набережною, подихали морським бризом, згадали всі наші перепетії — від гірських духів до містичних десяти гривень на Карабі — і рушили на вокзал.

      Збірка роверів, стукіт коліс — і шостий Кримський похід офіційно завершено. Попереду нові дороги, нові вершини і, звісно ж… Далі буде!