VІІІ похід Карпати 2011
Після Кримського походу 2010 року, поміркували, що треба урізноманітнити географію подорожей. Адже по Криму ми поїздили достатньо щільно: всі яйли, все узбережжя по периметру пройшли на 90 %, лише північ Керченського півострова залишилась недоторканою колесами наших роверів. Тому перенесли нашу увагу на Карпати. Черговий похід вирішили розпочати на Буковині і завершити в Ужгороді.
День перший 24.07.2011
Чернівці зустріли нас чудовою сонячною погодою. Зібравши ровери і багаж до купи, вирішили знайти місцеву пам’ятку – відреставрований вагон трамваю серії «900» (№ 10), встановленого у 1997 році, з нагоди 100-річчя чернівецького трамваю, хвилин з двадцять шукали і ледь знайшли. Після фотосесії, рушили в напрямку Сторожинця і далі на Красноїльськ. Асфальтова дорога була пристойної якості, їхалось легко, лише три затяжних підйоми були на нашому шляху. У Красноїльську, біля сільського клубу, повернули праворуч, в напрямку на Фальків. За кілька кілометрів від села виїхали до дитячого оздоровчого табору “Лунка-Фрумоаси”. Розшукати потрібну нам дорогу, позначену на кілометровій карті генштабу, було складно. На карті доріг дві, а на місцевості, колії доріг розбігались по сторонах як таргани коли на кухні увімкнуть світло. Врешті, вибравши напрямок на г. Петросул, який відповідав нашому плану, ми впевнено рушили дорогою вздовж річки. Однак невдовзі, вона сама перетворилась на потічок. Пройшовши ним метрів з триста, знов опинились на ґрунтовій колії, несподівано здибали старий “УАЗ” на узбіччі. Здолавши ще кілька кілометрів і потроху набираючи висоту майже вийшли на вершину хребта. І ось нам на зустріч вийшли два піших туристи. Тут ми припустились однієї з найбільших помилок велотуриста: спитали “пішаків” чи пройдемо в цьому напрямку до Фалькова. Вирячившись на наші ровери, вони замотали головами і так впевнено казали що ми там в жодному разі не проїдемо і не пройдемо з роверами і нам краще вертатись то ми їм повірили, мабуть втома далась взнаки. Вже після подорожі я знайшов опис подорожі, що цим маршрутом пройшов велотурист, із деякими складнощами, але спустився у Фальків. Тому на майбутнє – якщо і питаєте “пішаків” чи у вірному напрямку ваша ціль,то цим і обмежуйтесь – а вже пройдете чи ні, то не слухайте їх. Своїми балачками вони збили нас з пантелику і ми повернули назад. Біля “УАЗ”у зустріли його власника і спитали як нам краще дістатись Фалькова. Він на пальцях та місцевому румунсько-українському діалекті розповів дорогу – половину з чого ми не зрозуміли, але вирішили їхати за тією половиною яку втямили. Поки ми вернулись майже до табору, стало вечоріти. Оскільки обабіч дороги була криниця, ми стали неподалік на ночівлю, прокручуючи в пам’яті ту половину вказівок яку не розтрусило в наших мізках.
Пройдено за день маршрутом м. Чернівці – Красноільськ – Лунка-Фрумоаси – 67 км. ровером та 1 км. пішки.
День другий 25.07.11
Під час ранково-таборових справ, ми намагались відновити в пам’яті вчорашні вказівки, які дав тубілець, щоб дістатись Фалькова. Але з половини того що вчора ми втямили, на ранок лишилась половина від половини. Але ця дрібниця не може засмутити таких моторних парубків як ми, тож рушили по тому що згадали. Ще з початку руху ми припустились прикрої помилки: не набрали достатньо води, гадаючи що в Карпатах її можна набрати скрізь де хочеш, про що пізніше сильно жалкували. Широка ґрунтова лісовозна дорога, розрізана великими глибокими канавами від потоків води та коліс, давала надію що ми правильно зрозуміли напрямок руху. Добре що не було дощів, інакше ми по маківку були б у глині. Але дорога поступово почала вирівнюватись і дичавіти, заростати травою і врешті перейшла у стежку. Краєвиди були приголомшливі, словами описати мені не стає талану, це треба бачити.
Близько першої дня ми вийшли на якийсь хребет, стежка зникла в заростях диких квітів, закінчилась вода, спека була неймовірна. Полазивши чагирями, метрів за триста в лісі, знайшли стежку. Рушивши нею, побачили сліди перебування людей: порожні пачки від цигарок та бляшанки з під пива. Ще кілька кілометрів, крутий спуск в якийсь ярок і ось фініш: ми вперлись в загородження з колючого дроту. Приїхали! За всіма ознаками ми вийшли до румунського кордону стежкою контрабандистів. Розвідавши ліворуч та праворуч метрів на триста, впевнились що це тупик, навіть контрольно-слідову полосу тут не змогли облаштувати, така глушина. Можна було, на самому дні яру під загорожею пролізти, там був досить великий проміжок, але що там далі дідько його знає.
Без краплі води, у спеку, вештатись диким лісом з важкими роверами порахували небезпечним для здоров’я, тож пішли власними слідами назад. Щоб хоч якось втамувати спрагу, залізли в зарості дикої малини та наїлись ягід. Для урізноманітнення меню назбирав дорогою грибів – лисичок. Нарешті, за поворотом побачили місток через річку з кришталево прозорою водою. Кухлі витягати не було наснаги, тож зануривши голову в потік, пили прямо з річки. Оскільки ровери потягали ми добряче, та й вечоріло, на ночівлю стали біля річки. На вечерю була гречана каша із шкварками та лисичками.
Пройдено за день 18 км. з них 10 пішки, середня швидкість за день 3,5 км/г.
День третій 26.07.11
Проаналізувавши наші шанси пройти запланованим маршрутом, через три хребти до Руської та Селятина, ми впевнились що за 7 днів відведеної на подорож ми таким темпом в Ужгород, на свій потяг, не потрапимо. Тому вирішили вертатись на трасу і їхати через Берегомет, Вижницю на Ворохту. Власне дорога цього дня, порівняно із вчорашніми мандрами по корчах, була звичайною легкою прогулянкою. З Красноїльська вернулись в Сторожинець, в центрі міста повернули ліворуч, рушили вздовж р. Сирет. Проминули с. Панка, Стара Жадова, Лукавці, в’їхали до Берегомету. Тут майнула думка: може гайнути на перевал Шурдин і далі за планом? Але час не гумовий, треба надолужувати згаяне. Далі пішли Черешенка, Вижниця, Тюдів. Вечір нас застав у селі Підзахаричі.
За день проїхали 102 кілометри, із середньою швидкістю 16,3 км/г.
День четвертий 27.07.11
Поточний день, як і попередній проходив в прогулянкову темпі. Не кваплячись проминули Розтоки, Білоберізку та Петраші. Майже вільний від машин шлях вів нас вздовж синіх вод Черемоша, по під карпатськими смереками кришталево чистим повітрям. Частково дорога була зруйнована потужною весняною повінню: десь відновлювалась, десь була закрита і рух перенаправлявся на інший берег. Біля с. Мариничі спустились до «Жаби» – геологічна пам’ятка природи. У Барвінкові повернули на Устерики, далі була Рівня, Верхній Ясенів і нарешті Криворівня. Поселення надійно захищене від холодних повітряних мас карпатськими вершинами: Довбушанка, Синиця, Громова та Тарнолка. Від цього тут не тільки затишно, але й практично весь час тепла та суха погода. Свого часу Криворівня була названа відомим українським дослідником та етнографом В. Гнатюком «українськими Афінами», тут відпочивала еліта українського мистецтва та літератури Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Іван Франко, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич та інші. Далі нас чекала Верховина (колишнє Жаб’є) – гуцульська столиця. А далі нас очікував підйом на Кривопільський перевал 1013 м. н.р.м. – єдина складна ділянка сьогоденного маршруту. Але за кожним підйомом настає спуск. Прикро що стан дорожнього покриття був жахливий, описати його, без вживання найчорніших ненормативних лінгвістичних виразів, неможливо. Я ледь розігнався до 50 км/г тримаючись весь спуск на ногах і оминаючи ями та нарости, аж коліна в кінці затерпли. Нарешті вїхали у Ворохту. Чергові підрахунки показали що заплановану нитку маршруту ми ніяк не подолаємо у визначені строки і ніч застане нас десь на Яблуницькому перевалі, тому чекали легендарний «раховоз» щоб доїхати до Рахова. Потяг прибув десь пів на одинадцяту. Близько опівночі прибули в Рахів. Привокзальний готель «мінус» 5 зірочок, за 10 грн. кімната і 5 грн. постіль, в якому ми двічі зупинялись в попередніх подорожах, був чи то на ремонті чи то закинутий та розтрощений. Довелось в глупу ніч їхати за місто шукати місце ночівлі. Батарейки в ліхтарях майже розрядились, навкруги постійно траплялись хати вздовж дороги. Проїхавши в повній темряві 11 кілометрів, за селом Костилівка, нарешті розгледіли рівну місцину і кущі праворуч дороги. Не витрачаючи часу встановили намет і миттєво поснули міцним козацько-велосипедним сном.
Проїхали за день 70 км до Ворохти, 10 км накрутили в очікуванні потяга і 11 км. До ночівлі – всього 91 км. з середньою швидкістю 12,14 км/г.
День п’ятий 28.07.11
Вранці ми прокинулись наче в оранжереї – навколо квітнули зарості чагарнику. По карті визначились що зупинились в ста метрах від водоспаду Та́рничин. Колись біля нього було облаштовано достатньо великий асфальтований майданчик для автотранспорту, на якому ми власне заночували, але з часом він сильно заріс. Прийнявши холодний душ під срібними струнами водоспаду рушили в далі. Звісно ж побували в географічному центрі Європи. Обабіч дороги однією ногою порушили кордон України з Румунією. Далі по трасі Великий Бичків, Біла Церква, у Солотвино зупинились в кафе пообідати.
Неприємно здивувало що місцеві, чи то не знають зовсім, чи то стидаються української – між собою спілкуються румунською, а з нами переходили на російську, хоч ми звертались українською. Далі проминули Тересьву, Тячів, Буштино і наближались до Хуста. Раптом позаду мене щось вибухнуло і почало шлепати. Помацав – штани сухі і порожні, точно не я, значить колесо. З покришки стирчав іржівий цвях «сотка». На поклейку камери і бортування колеса пішло хвилин двадцять. За цим заняттям поміркували, що надвечір їхати в місто не варто. Неподалік, в заплаві річки Тиса, помітні водозахисні земляні вали, тому до них і попрямували, за ними нас з траси не було видно.
Подолали за день 88 км. із середньою швидкість 17,15 км/год.
День шостий 29.07.11
З ранку поїхали до руїн Хустського замку. Покружлявши незнайомими вуличками, застосували найбільш надійну туристичну тактику: пішли найкоротшою дорогою, а саме схилом пагорба, під залишками бугельного витяга. Добряче упрівши ми все ж вийшли майже попід замкові мури. Особливого враження ця памятка не справила: все поросло величезним зіллям і окрім панорами міста нічого цікавого не було. Після оглядин рушили гарно асфальтованою дорогою через парк в місто. Прикупивши трохи провіанту, рушили до Мукачево. За кілька кілометрів відвідали ще одну історичну локацію – Красне Поле. Місце, де у нерівному бою з гарно озброєними і чисельно переважаючим мадярським військом 15 березня 1939 року полягли смертю хоробрих кілька сотен українських патріотів Карпатської України. Далі, через Велику Копаню і Заріччя в’їхали в Мукачево. Насувались важкі дощові хмари, тому недовго прокатавшись центром міста рушили в бік Ужгорода. На ночівлю стали, не доїжджаючи Середнього, у саду навпроти футбольного поля, розташованого на схилі пагорба з ухилом градусів в тридцять.
За день проїхали 99,68 км із середньою 15,25 км/г.
День сьомий 30.07.11
Оскільки до Ужгорода залишалось трохи більше 20 кілометрів, вирішили проїхатись по навколишнім горам. У Великих лазах повернули в напрямку Циганівці – Ярок. Увесь час проходили невеликі короткочасні дощі, тому коли приїхали в Ярок, дорога на Антонівку була вся в роз’юшеній глині. Щоб не вимаститись у багнюці почали шукати коротшу дорогу на Невицьке. Покружлявши селом, ми виїхали на досить хороше тверде покриття. Пройшовши вбрід три широкі канави із стрімкими потоками води, ми вийшли на підозрілу місцевість. Першим впав в око дивний знак «Директриса танкова (гірська)». Перша здогадка- мабуть для батьків школярів-неслухів вказував напрямок до директора школи з прізвищем Танкова . Друга підозріла річ – посеред дороги лежала протитанкова міна ТМ-62. Не міг же директор школи загубити міну, чи це школярі ідучи до «директриси» викинули щоб прочухана не отримати?
А згодом і третя дивина з’явилась – облаштовані вогневі позиції для артилерійськіх та стрілецьких вправ (мабуть дітлахи з директором так жартують ).
Смішки смішками, а нам знову пхати ровери в крутий підйом. Нарешті вибрались на лісову дорогу, промарковану жовтим кольором, і з вітерцем спустились до Невицького замку. З часу наших відвідин у 2006 році, тут нічого не змінилось, тож після недовгих оглядин поїхали в Ужгород, незабаром мав відправлятись потяг до Києва.
За день проїхали 52,3 км із середньою 11,7 км/г.
Загальна пройдена відстань в подорожі склала 508 кілометрів.
Наче кінець, але далі все одно буде …
