VІІ Кримський похід
2010 року
Одразу після VІ Кримського походу 2009, мій незмінний побратим в подорожах, Сергій та я, засіли за пошуки нових, незвіданих місць. Кримські гори чекали нас не їждженими місцями: перевал Малі ворота, Південний Демерджі, плато Чатир-Даг, а також з десяток середньовічних печерних міст.
День перший, 16.05.2010
Потяг прибув до Сімферополя об 11-20. Збори пройшли відносно швидко, тож сталева тварюка “Ардіс” та невідомо що за звір – алюмінієвий “Аполло”, о 12:30 від’їхали від вокзалу в напрямку на Білогірська.
Дорога була вже нам знайома, здоров’я теж дозволяло інтенсивно рухатись, тож 48,8 км. до Білогірська проїхали за 3 год 20 хв. В місцевому магазині запаслись деякими продуктами, трохи перепочили і рушили в глиб гірського масиву, в напрямку вже відомої нам турстоянки Нижній Кок-Асан. Близько 17-00, на розвилці до с. Андріївка, все ж таки зупинились пообідати. Сонячна погода сприяла відновленню сил і за деякий час ми рушили далі. На турстоянку прибули о 19-20. Оскільки ми трохи не розрахували з запасами води, рушили шукати джерела в напрямку пер. Калістон. Джерело знайшли при дорозі в районі г. Хургуч, де і стали на нічліг в найближчих чагарях. Щоб задобрити гірських духів, принесли в жертву чарку коньяку, окропивши українсько-татарську землю Криму.
Всього проїхали 73 км., середня швидкість 14 км/г.
День другий 17.05.2010
О 5-00 ранок зустрів нас мінливою хмарністю, вітер в лісі майже не відчувався. Ранкові збори затяглись, аж о 8-40 ми виїхали. Попрямували по 178 маркованому маршруту на пер. Калістон. На відміну від походу 2009 року, цього разу ми вже пішли широкою наїждженою колією дороги, а не стежкою, тож іти було трохи легше (один з дописувачів у Фейсбук прокоментував, що ми займаємось “хайкінгом з велосипедами” )
Без блукань корчами, ми вийшли на перевал, спустились ще трохи по 178 маршруту і за кілька кілометрів звернули в напрямку пер. Тирхалу-Богаз (Малі ворота). Дорога мала дуже значний градієнт ухилу. Наш хайкінг з велосипедами вгору тривав десь із годину, добряче втомив, а підійшовши в район перевалу виявили – далі іде вузенька стежка понад стіною скелі праворуч та крутою кам’янистою “сипухою” ліворуч. Вдівши на плечі велобаули і ровери помалу пробирались по камінню та поміж валунів. І ось ми на Малих Воротах! Далі дорога пролягла лісом і за деякий час ми були на перевалі Великі Ворота. Переїзд Карабі-Яйлою, на відміну від минулорічного, із грозами, зливами та поривами вітрів, цього разу був спокійним та сонячним. Мабуть вчорашнє частування коньяком задовольнило богів Кримських гір. На ночівлю нас прийняла т/с Суат.
День третій 18.05.2010
День передбачав бути складним, тому дозволили собі повалятись в спальниках до шостої ранку. Після сніданку гороховою кашею, близько 7:30 вирушили в напрямку Тирке яйла. Дорога туди була пройдена минулого року, тож дійшли до неї відносно швидко, о 9:30 були на плато. мабуть горох посприяв підйому. Ще хвилин п’ятнадцять і ми на вершині Стол-гори – 1240 м. н.р.м. Під геодезичною пірамідою залишили туристичну записку, сфотографувались і далі вже поїхали. Проминувши Північний Демерджі на сідловину спустились пів на дванадцяту. Підйом з сідловини на плато Південного Демерджі тривав десь годину, на шаленій швидкості 1,5 км/год. Дорога була “легка”, нахилом приблизно від 30 до 40 градусів. Місцями спробував їхати велосипедом дуже частим зигзагом, але проїхавши метрів 100 вирішив що так убиватись не слід, дорога попереду довга, і далі знов почалапав пішки. Вибравшись на плато, візуально оцінили завтрашній напрям руху на Чатир-Даг – він був просто перед нами. Трохи відсапавшись, швидко доїхали під саму вершину і видершись на геодезичний знак 1239,8 м. н.р.м, о 12:50 підняли над південним узбережжям Криму прапор України.
Але шмарклі жувати не було часу, хайкінг з велосипедами у розпалі, тож 10 хвилин і гайда на спуск. А спуск південно-західним схилом виявився не легшим за підйом. Пройшли Долиною привидів (кажуть місцеві називають її долиною пенісів, а привиди то для туристів). Вниз вела вузенька стежка, схили дуже круті. І весь час якісь перепони двічі долали півтораметрові скельні уступи та одного разу треба було обійти коня. На стежині пасся кінь, а ми підходи до нього з корми. Бачу кінь напружив задні ноги та випростався, тож ймовірність отримати в чоло підковою дуже велика. А схил крутий, ровер з баулом важкий, рослинність щільна. Ледь обійшли .
В цілому спуск тривав три з половиною години, на автобусній зупинці в Лучистому ми сіли перекусити пів на п’яту. Далі рушили на с. Лаванда, перетнули трасу і повз поля лаванди взяли азимут на турстоянку Кутузовський став. Куди і дістались пів на дев’яту вечора. Дуже хотілось спати, але вже в сутінках неподалік поставили намет молода пара. Але мабуть у них матрац був поганий, дуже довго вони його надували, кректали та інші незрозумілі звуки видавали .
Пройшли та проїхали за день 30,5 км.
День четвертий 19.05.2010
Прокинулись о шостій ранку. Поки порались по господарству, наші сусіди мабуть ще з вечора не змогли накачати матрац, тож знов взялись його надувати.
Вирішили не заважати, тож швиденько рушили далі в гори. Проїхавши може з кілометр дорога забирає круто вгору, на Чатир-Даг. Знов починаємо хайкінг з велосипедами.
Цей раз було важче ніж попередні підйоми, на 800 метрів шляху 250 метрів набору висоти. Подібне згадувалось коли на Попіван Чорногорський піднімались.
Пів на дванадцяту вийшли на плато. Швидкість була просто скаженна – 0,9 км/год, за три години пройдено 2,7 км., набір висоти склав 450 метрів.
Трохи перепочивши ми вже могли їхати велосипедами, адже у нас велосипедний похід. До вершини Еклізі-Бурун 1527 м. ми вже доїхали. Поки фотографувались та обідали, з моря найшли хмари. Навкруги видно не далі метрів п’яти. Наче в якому фільмі жахів, зараз з туману вийдемо в паралельному світі. Помалу їдучи вдивляємось під ноги, щоб не сталось якої несподіванки. Лише коли почали спуск з хребта, туман раптово зник, власне він залишився висіти над плато. Проминувши поле ялівцю доїхали до гори Домчи-Кая – 1045 метрів. Від неї пішли на спуск в долину ріки Коса. Маршрут згадувався в пам’яті з 2005 року. Між гірськими хребтами темрява настала швидко, ліхтарики ставити було ліньки тому їхали орієнтуючись на білі смуги колії грунтової дороги. Проїхали кордон Дубовий. Аж раптом, прямісінько з під мого колесе шугонула якась здоровезна тінь, ламаючи кущі і рохкаючи шугонула в річку і наче танк поперла річкою в невідомість. Ми теж не злякались, а так натисли на педалі що ні темрява, ні слабо знайома дорога, ні втома не завадили дати спринтерський ривок може з півкілометра. Налякали ми кабана знатно, хай знає з нами зв’язуватись не слід, ми швидко їздимо.
Вже в повній темряві ставили намет в кущах при дорозі, до кордону Сосновий та більш наїждженої дороги залишалось не більше кілометра.
День п’ятий 20.05.2010
Ранок зустріли в якихось руїнах і корчах Обходу №3 Ізобільненського лісництва. Єдиний проїзний напрям руху, не вкритий густою високою рослинністю, за триста метрів від біваку, перетворився на маленьку річку. З першого Кримського походу 2005 року ми пам’ятали, ще метрів за триста доведеться в брід переправлятись на протилежний берег. Після обов’язкових водних процедур з подолання водної перешкоди, вийшли на дорогу поблизу кордону Сосновий та рушили вздовж річки Альма в південному напрямку. Проминули кордон Зелений Гай і перед кордоном Олень повернули в бік кордону Молочний та виїхали в долину р. Кача. Лісова дорога виявилась гарно наїжджена. “Атлас горного Криму” від екіпцентру “Вертикаль”, куплений позаторік, виявився зручніший за кілометрові карти Генштабу, якими ми послугувась раніше.
Поїздка лісом була легка та приємна – нарешті ми цілий день їхали на роверах, а не ровери їздили на нас. Врешті, дорога привела до Загорського водосховища та села Синапне.
Далі маршрут прямував асфальтовою дорогою через Верхоріччя та Кудрине до печерного міста Тепе-Кермен, в перекладі з тюркської означає «фортеця на вершині (пагорбі)». В Кудриному виявилось, що до очікуваної старожитності ровери знов доведеться штовхати, підйом був достатньо крутий. І ось, о 18-00, ми у підніжжя гори-останця із старовинним поселенням на його верхівці. Надії заночувати в стародавніх печерах виявились марними: стежка, яка пряму на гору, настільки крута що доводиться хапатись за траву, стовбури та гілки дерев, щоб не скотитись донизу, ухил її градусів 60-70. Можливо існував легший шлях, але шукати його не було часу. Я самотужки зайшов на гору. Мене зустріли десятки печер вирублених у скелі: маленькі “апартаменти” і трикімнатні “люкси”, а також скельний храм. Зверху можна подивитись на арсенал боєприпасів, розташований в ущелині внизу та помилувавшись навколишніми пейзажами. Спускатись було не легше ніж пійматись, ледь не скотився донизу коли зламалась гілка за яку тримався. Табір розташували у підніжжя, тож будемо вважати що ночували в середньовіччі.
День шостий 21.05.2010
Ми трохи розслабились, тож на маршрут вийшли лише на початок десятої. Пунктирна лінія, яка на карті мала позначати дорогу до самого Чуфут-Кале. Але… не встигли ми проїхати і кілометр, колія дороги сховалась у траві і трохи далі з’явилась стежка, яка спочатку прямувала крізь кущі і нарешті вивела на схил гори з сипучим кам’янистим ґрунтом і дуже значним ухилом, місцями обривистим. Так ще й сонце шкварило так, що ми відчували себе як карасі на пательні, тіко ми карасі з роверами.
Десь із годину смаження без олії, сметани та води і ми вийшли прямісінько попід ворота східної оборонної стіни печерного міста.
Вхід на територію вільний. Ми очікували побачити виключно печери та кілька руїн, але нас зустріло невеличке містечко: будиночки, дерев’яні навіси, лавки, столи, арба. Наче тут ще живуть. Про саме місто розповідати не моя парафія. Лише скажу – краєвиди з краю плато, це вражаюче видовище (на жаль, з часом деякі фотографії пропали, але їх повно в інтернеті). Після оглядин міста попрямували в Бахчисарай на оглядини Ханського палацу. Прикро, але головний корпус був на реставрації, тож прогулявшись двором ми рушили до ще однієї родзинки Криму, вже української – скансен «Рідне село» перед в селом Красний Мак, на березі річки Бельбек. Тут розташовані старовинні дерев’яні хати привезені з материкової України і все подвір’я облаштовано в українському стилі, а також частують народною кухнею. Наступним пунктом відвідин та ночівлі ми визначили печерне місто Ескі-Кермен, про те вирішили заночувати на березі річки щоб покупатись та ранком в селі закупитись в дорогу.
День сьомий 22.05.2010
Омивши тіла водами річки Бельбек ми рушили далі, до Ескі-Кермен залишалось десь 5 чи 7 кілометрів. Це печерне місто ми відвідуємо вже вдруге. На вході нас зустрічає ятка з морозивом та китайські свині. Господар місцевого бізнесу, який доглядає навколишню територію запропонував приготувати для нас будь яке порося. Але наша гуманність або брак часу та висока вартість блюда подовжили трохи життя свинкам. На оглядини печер витратили десь години зо три. Всі печери були в чистому стані, прибрані, видно що за ними доглядають. Щоб уважно ознайомитись з усіма печерами потрібно день часу, якого у нас не було.
Голодними в дорогу їхати все ж не хотілось, тому в кафе замовили пиво та вареники. Далі маршрут пролягав у північно-західному напрямку, повз башту середньовічної фортеці Киз-Куле, після якої прямуючи лісостеповою дорогою взяли азимут на високовольтну ЛЕП і вже поруч неї, проминувши г Кая-Баш (258 м.) та безіменну 251 м., виїхали до Мекензіївського лісництва. І ось напруживши всі сили, робимо фінішний кидок в бік Інкерману та Ялтинського кільця, останній підйом по трасі, штурм Севастополя і ось кінцева мета – Адміралтейська пристань, де і завершився 7-й Кримський велопохід 2010 року.
На жаль, це став наш останній Кримський похід, наступна подорож була в Карпати, перерва в мандрах, а далі – окупація півострова рашистами та війна, не дозволить в найближчому майбутньому помандрувати цими чудовими Українськими просторами.
Але далі все одно буде …..
